Україна завмерла на перехресті в стані невизначеності. Вона прислухається до рухів, які відбуваються всередині неї, водночас напружено вдивляється в зовнішню реальність, щоб зрозуміти що коїться там, навкруги. Тривожна невизначеність породжує жагу все з’ясувати, зрозуміти і почати діяти. Досвід тягне в минуле.

Там вже є готові шаблони дій. Водночас, щось більше і потужніше, ніж спрага до визначення, змушує її опиратися простим і повчальним стереотипам минулого. З’являється відчуття, а потім і розуміння, що розвиток і прогрес — це далеко не рівний та лінійний поступ.

Вона відчуває вічність свого існування та дію безмежної сили, яка керує розвитком життя Всесвіту. Прокидається бажання пізнати те, що досі їй було невідоме. З’являється розуміння, що діяти так, як вона діяла завжди, вже неможливо. Світ змінився. Змінилася й власне Україна. Пробудження життєвих сил всередині держави стає відчутнішим. Україна починає свій хід.

Саме так я, етнічна українка, яка народилася і живе на цих землях, відчуваю себе і свою матінку Україну. Свій і її сучасний стан. В цих відчуттях є все: нестерпний біль втрат, розпач і надія, шалене бажання жити і діяти заради життя своїх дітей і онуків. Жити тут, в Україні, в своєму домі, поки ще неприбраному і пограбованому. Мій розум в постійному пошуку відповідей на пласт запитань, серце переповнене любов’ю і жагою жити, тіло готове до дій.

Поряд зі мною мільйони молодих і вже зрілих, таких як я, українок і українців, які відчувають себе єдиним українським народом, — кров’ю своєї держави. І поки ми тут є, самостійна українська держава буде існувати, жити і розвиватись.

Без крові, яка циркулює по всьому тілу, наповнює собою, годує і об’єднує всі органи, в тому числі і ті, без яких життя неможливе, Україна як національна держава, приречена. Саме тому я нікуди звідси не поїду. Разом з іншими українцями ми знайдемо вихід з того стану, в якому опинилися ми та наша національна держава. І це не тільки наше право, а й обов’язок перед собою і майбутніми поколіннями.

Прямо зараз я пропоную читачеві осягнути і зрозуміти головні проблеми нашого буття, віднайти першоджерело їх виникнення. Поставити запитання і знайти на них відповіді. Після чого можна буде рухатись далі в пошуках рішень і шляхів їх реалізації. Тому почнемо з болю. Він завжди проявляє і дозволяє відшукати причини його виникнення.

БІЛЬ. Я етнічна українка, яка народилася і живе в Україні, відчуваю біль щоденно, разом з мільйонами інших українців, які живуть поруч. В Україні, на найбагатшій природними  ресурсами європейській території, український народ, потерпає від бідності, корупції в державному управлінні, неякісної освіти, соціальної нерівності, агресивної внутрішньої асиміляції іншими народами, відвертого грабунку його національних багатств, постійного звуження життєвих просторів: економічного, політичного, правового, культурного, фізичного. Наростає відчуття незахищеності, постійної небезпеки і невизначеності. В державі розв’язана і точиться не перший рік незрозуміла війна, яку навіть не називають війною.

Український народ, а саме етнічних українців, які складають більшість, поставили на межі кордонів економічних інтересів кланово-олігархічних груп, що борються за владу, і щоденно розстрілюють, пояснюючи це дивними «мінськими угодами». Безумовно, що в певній мірі разом з українським народом це переживають і національні меншини. Та це не масово.

Українські села, які були споконвічно хранителями українського способу життя, культури і мови, спустошені. Там де жили 15.000 людей, сьогодні від сили 1.500.

Щоб врятувати своїх дітей від вбивства на війні, батьки силою виштовхують молодь за кордон на навчання, на роботу, та й взагалі куди завгодно, нелегально продаючи свої земельні паї представникам олігархічно-кланових кіл. Водночас, здебільшого росіяни і євреї, хоча й не тільки вони, скуповують за безцінь у українців хати з землею в селах і чогось очікують.

Цей процес відбувається не дуже помітно для більшості людей, та йде невпинно, ніби постійно і чітко кимось скеровується.

ПРИЧИНИ. Нещодавно, коли вчергове почула фрази, «какая разница на каком языке я говорю» і «украинцев не существует, мы все славяне», здалося, що я переживаю історичне де-жавю свого народу. Більше трьохсот п’ятдесяти років тому, Московія, колонізувавши Україну та приєднавши до себе велику частину її території, також привласнила собі й ім’я народу, який її населяв, та його багатовікову історію.

Русь — Велика країна — Україна, в якій проживали русини — руський народ, пограбували тотально, включно з ім’ям і історією. «Русские» — так захотіли називати себе московіти, народжуючись народом, керманичі якого забажали бути керманичами великого древнього народу, з багатовіковою історією буття, якої в них не було. А щоб разюча різниця між корінним народом загарбаної території і загарбниками не була такою помітною, вони нищили і асимілювали підкорений народ усіма можливими засобами. Завжди по мові населення визначали, якому народу належить земля. І це головна причина того, чому загарбники під страхом смерті примушували підкорені народи говорити своєю мовою. Бо народ просто своїм існуванням і мовою повсякденного вжитку викривав брехню і проявляв мовно-культурну етнічну різницю, а значить в будь-який час міг заявити про свої права на землю. Зараз мені хочеться запитати сучасних українців, чи зрозуміли вони важливість мови свого постійного вжитку? Пропоную ще раз озирнутися навкруги, чи не те саме відбувається в нашій начебто вільній і суверенній державі? Навіть одяг не має того значення, як мова! Мова якого народу лунає навкруги, того й земля, того й держава. Згадайте привід з якого почалася вже сучасна анексія українських земель. «Это исконно русские земли, там говорят по-русски. Мы их возвращаем себе. Где вы видите там украинцев? А наших притесняют».

Наші пращури розуміли, що зберігаючи мову, вони зберігають себе і свою землю, свої права на неї і всі багатства, які є в ній. Щоб зберегти свою етнічну ідентифікацію, русинам — руському народу, прийшлося навіть піти на те, щоб змінити своє ім’я. Вони взяли Ім’я, яке було прив’язане коріннями до відомої вже на той час усьому світу географічної назви території свого розселення і проживання—України. Так «з’явилися» і «почали існувати» українці.

В той час, коли в Європі формувалися національні держави, в Україні Московія, що назвала себе Росією, тільки посилила політику нищення і агресивної асиміляції українського народу. Його морили голодоморами, переселяли до Сибіру і в інші республіки, саджали в ГУЛАГи, руйнували традиції, культуру, зганяли в чужі землі, вбивали у війнах. В різні часи це призводило до втечі з України спочатку заможної частини населення і прояву, серед бідніших прошарків, різних видів національного спротиву — гайдамаччини, козаччини, пізніше ОУН-УПА, холодноярщини. Та й не так просто було знищити чисельний, розселений на великій території український народ, який давно усвідомив себе одним народом і прагнув зберегти себе і за собою, землю свого споконвічного буття. Чесно кажучи, мені дуже не хотілося повертатися в минуле, але причини багатьох сучасних проблем ховаються саме там, під шаром історії.

Тепер ближче до сучасності. Тривала боротьба українського народу за своє виживання переросла в боротьбу за утворення своєї національної держави, як сучасної форми організації свого життя для захисту себе і збереження своїх національних багатств від розграбувань. Та Росія міцно припаяла Україну до себе і не бажала втрачати багаті ресурсні території України. В сумнозвісних 90-х вона технічно обдурила не чисельних патріотично налаштованих українців з числа депутатів Верховної Ради УРСР де погрозами, а де просто мантрами про демократію та рівні права всіх людей.

Їй вдалося закріпити в Україні систему комуністичних Рад — представницьких органів управління, з фактично безмежними правами над ресурсами країни і зберегти за своїми людьми ключові посади в усіх гілках влади. Для цього їй важливо було не припиняти дії органів влади УРСР, якими вона керувала, і залишити управління державою в їх руках для виконання своїх планів.

Українці, як ви думаєте, що буде, якщо державні органи управління, які були утворені колишнім колонізатором, залишити в управлінні своєї національної держави? Як ви думаєте, якими будуть їх дії відносно українського народу — юридичного засновника і власника національної держави? Це все одно що дати гвинтівки в руки ворогів і сказати, щоб вони нас захищали.

Але саме це і відбулося в Україні! Ці проросійські керманичі, щільно замасковані в органах державного управління, цілеспрямовано вели державу до появи в ній кримінальних олігархічних кланів, через систему екстрактивних органів управління український народ до тотального зубожіння і втечі з країни, економіку до повної розрухи, а державу до війни і анексії її територій. Їх дії не припинилися і сьогодні. Країною, не державою, керують ті, кому Україна була потрібна як ресурсна територія, за рахунок якої можна збагачуватись, не дбаючи про неї. Територія, яку можна нещадно використовувати разом з людьми, що залишаються жити на ній. Яку, як вони вважають, можна буде знову ділити, продавати, купувати, перерозподіляти і навіть потім колись просто кинути як відпрацьований непотріб.

Та чи може хтось цьому сьогодні завадити? Чи реально щось змінити?

Моя тверда і переконана позиція — так. Це ми — етнічні українці — засновники і власники своєї національної держави, яку ми створили першими актами державотворення і своїм голосуванням 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі. Однак, щоб перемогти нам потрібно спочатку подивитись на все, що з нами відбулося не так як завжди. Тоді і діяти ми зможемо не так, як ми діяли в минулому.

Там дійсно є готові шаблони старого мислення і старих навичок, які вже не працюють в новій зміненій реальності. Ми заглядали в минуле виключно щоб побачити причини сучасних проблем. Та діяти ми будемо інакше!

Гарна новина для всіх українців це те, що у нас де-юре є створена нами і забута своя національна держава.

Повна її назва — САМОСТІЙНА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА — УКРАЇНА. Вона стоїть і чекає нас — українців, коли ми зайдемо в неї і почнемо, з підтримкою Господа її прибирати, вичищати, заселяти, створюючи в ній добробут і порядок. І це не якась моя метафора.

Це та нова існуюча юридично-правова реальність, яку нам потрібно осягнути, зрозуміти та почати в ній жити і діяти по-новому. Україна — це географічна назва території нашого проживання, а не назва національної держави.

Метрополії, Україна як держава, була не потрібна. Потрібна була територія і працьовиті раби на ній. Тільки нам українцям і нашим нащадкам вона потрібна для збереження свого життя
і власного місця проживання не як територія власної наживи, а як національна держава, надійний рідний дім, куди ми завжди можемо повернутися звідусіль, де б ми до цього не перебували. У нас з вами є всі юридичні законні підстави втрутитись і стати на перешкоді цим жахливим руйнівним процесам, які відбулися і відбуваються на нашій національній території.

В «Декларації прав людини і громадянина», яка була прийнята вперше у Франції 26 серпня 1789 року мовилося: «Джерелом суверенітету є НАЦІЯ.

Ніяка корпорація, ніякі органи, ні жоден індивідуум не можуть користуватися владою, якщо вона не виходить проявлено з цього джерела».

Розумію, що у читачів зараз виникла така кількість запитань, що в форматі цієї статті і навіть всієї газети, було б важко на них відповісти. Мабуть головне з них: Я етнічний українець/українка і що мені конкретно тепер робити?

Моя відповідь: спочатку якнайшвидше знайдіть відповіді на всі свої запитання. Їх поставити і отримати на них відповіді Вам допоможе створений для Вас наступний Інтернет-ресурс: http://sud.xid.ua/. На ньому ж Ви зможете зробити і перші прості, але такі важливі для нашої держави кроки.

У мене сьогодні немає жодного сумніву щодо нашої перемоги. І ми обов’язково переможемо!

Світлана ШУЛЬГА, політолог